Поняття цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини отримали легальне визнання у ст.1 ЦК, де вперше вжито термін “цивільні відносини”. Законодавець підкреслює приналежність низки його інститутів саме до цивільних правовідносин: змодельованих у самому ЦК чи виписаних у інших актах цивільного законодавства. З огляду на це некоректним є вживання терміну «питання» замість «правовідносини».

Цивільні правовідносини – суспільні відносини, які врегульовані нормами цивільного права, а їх учасники є носіями суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків.

Правовідносиниє формою, в якій абстрактна модель норми права внаслідок підстави їх виникнення (певного юридичного факту) отримує своє юридичне значення і прив’язку суб’єктивних прав і юридичних обов’язків до конкретних суб’єктів до певних об’єктів. Тож правовідносини пов’язаність їх учасників суб’єктивними правами та юридичними обов’язками щодо визначених об’єктів.

Цивільні правовідносини – галузевий різновид правовідносин взагалі у межах якого є підгалузеві (договірні, деліктні, спадкові) та інституційні (авторські, купівлі-продажу, заповідальні). Ці правовідносини мають певні рівні:

1) загальнотеоретичний де вони розглядаються як певна абстрактна категорія, яка існує в межах теорії права і з огляду на закріплені в позитивному праві норми;

2) цивілістично-теоретичний аспект де ці відносини також характеризуються на загальному рівні з огляду на норми цивільного права та особливостей предмету та методу їх регулювання;

3) конкретно-цивілістичний рівень де враховуються цільове спрямування регулювання конкретних цивільних правовідносин, підстави їх виникнення, правове становище учасників та ступінь їх можливого впливу на уточнення норм цивільного права ( зокрема договором) та конкретизуються наслідки для конкретних (персоніфікованих) учасників цих правовідносин.

Характерними рисами цивільних правовідносин є:

§ вони об’єктивно необхідні, здебільше невідворотні, і засновані на суспільній сутності людини та її потребах. В їх основі те, що людина має здатність усвідомлювати значення своїх дій, моделювати їх своєю волею та розумом, передбачати наслідки, приймати своєчасні дії щодо їх кореляції та йти на взаємовигідні компроміси, приймати передбачені законом міри і засоби з щодо забезпечення у них свого суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу;

§ є різновидом лише таких суспільних правовідносин, які відповідають вимогам предмету та методу цивільного права ;



§ формалізовані нормами цивільного права чи вписуються у загальні вимоги до цивільних правовідносин;

§ узяті під захист нормами цивільного права і в тому сенсі корелюються з нормами процесуального права, особливо порядком провадження при розгляді окремих категорій справ;

§ виникають, змінюються і припиняються на підставі тих юридичних фактів, які притаманні здебільшого приватному праву ;

§ їх учасниками є лише ті учасники, які перед вступом в них є рівними, майново відокремленими і самостійними. При тому ними можуть бути: фізичні особи і юридичні особи, держава Україна, АРК, органи місцевого самоврядування, іноземні держави та міжнародні організації ;

§ виникають з приводу широкого кола об’єктів: речі, майно, майнові вимоги, роботи та послуги, інформація, немайнові блага, результати творчої, інтелектуальної та іншої діяльності тощо;

§ вони мають диспозитивний характер і їх учасники можуть змінювати свої права та обов’язки, доповнювати їх;

§ їх стабільність гарантується можливістю майнового впливу на порушників юридичних обов’язків на засадах комперсаторності;

§ при порушені юридичного обов’язку захист прав і законних інтересів переважно здійснюється через позовну форму в судах.

В теорії цивільного права при виявлені сутності правовідносин здебільше виходять з того, що вони ідеологічні надбудовні відносини, як особливий вид соціальних зв’язків суб’єктів, що виникають на основі норм права, чи самостійне ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, яке врегульоване нормами права[34]. В основу такого відправного положення береться той факт, що норми права виходять від держави, яка неможлива без певної панівної ідеї ідеології і не може не відображати об’єктивні закономірності розвитку суспільства. Другі підкреслюють що правовідношення – суспільне правовідношення, яке набуло властивостей такого лише внаслідок його врегульованості нормами права[35].



В межах вчення про правовідносини вирізняють типи правового зв’язку: суб’єктивне право – відсутність суб’єктивного права чи зобов’язання пасивного типу що властиве абсолютним правовідносинам; секундарне право – стан зв’язку у правовідношенні; суб’єктивне право та додаткові вимоги – зобов’язання та додаткове зобов’язання; інтерес – зобов’язання; потенційні можливості – зобов’язання; очікуване (майбутнє) право – реальний (існуючий) обов’язок.

Цивільні правовідносини розглядаються у статиці, що виражається у: приналежності суб’єктивних прав та обов’язків стосовно майна; приналежності суб’єктивних прав та юридичних обов’язків стосовно немайнових благ; приналежності прав інтелектуальної власності. Всі інші правовідносин є відносинами динаміки і регулюють відносини з товарообігу чи охорони порушених прав.

У доктрині зарубіжних країн виділяють групи суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, зокрема:

1) природні відносини (право осіб): шлюб, припинення шлюбу, фактичні шлюбні стосунки, материнство, батьківство, присвоєння імені, родинні стосунки тощо;

2) відносини економічного характеру: власність, об’єднання майна, передача права власності (речове право), спадкування;

3) відносини обміну в широкому розумінні, з економічної та соціологічної точки зору (контрактне право);

4) відносини, що підтримують рівновагу в суспільстві: відновлення порушеного права, відшкодування шкоди (зобов’язальне (деліктне) право).


5290309875997352.html
5290354336369541.html
    PR.RU™