Нобелівської премії з літератури 10 часть

«Поля Кастилії» – вершина поетичного мистецтва Мачадо, що використав у цьому циклі різні віршовані форми і розміри: від олександрійського до вільного вірша, від романсу до копли (чотиривірша).

Після смерті Леонор і виходу у світ «Полів Кастилії» Мачадо все рідше і все важче пише вірші. Але створене ним у 20-х рр. нітрохи не поступається написаному раніше. У книзі «Нові пісні» (1924 р.; друге, розширене, видання – 1930 р.) крім філософських сонетів про життя
і смерть, любов і втрату, присвячених Леонор, чимало віршів, написаних
у дусі народної пісенної традиції, що великою мірою вплинули на поезію Ф. Гарсіа Лорки та інших поетів «покоління 1927 року».

Починається громадянська війна. В Мадриді до Мачадо дійшла страшна звістка... У циклі з трьох віршів під назвою «Злочин був
у Гранаді» з підзаголовком: «На смерть Федеріко Гарсіа Лорки» він розповів усьому світові, що Лорка не пропав без вісті, як про те твердила франкістська пропаганда, що він не поліг від випадкової кулі, а був лиходійськи страчений боязкими і байдужими катами.

Фонтани і дороги Іспанії бережуть пам’ять і про Антоніо Мачадо-і-Руїса, поета, що пройшов по водах і що переміг час, хоча ніколи й не замислювався над цим.

ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА (1898–1936)

У декількох кілометрах від Гранади, в оливовому гаї на горбі, куди підіймається дорога, що йде з ущелини Віснар, недалеко від колодязя, що названий ще арабами Джерелом сліз, у братській могилі лежить тіло Федеріко Гарсіа Лорки. Гарсіа Лорка все життя готувався до зустрічі зі своєю смертю: вона повинна була відвести його кудись угору, в обитель Місяця. Саме там опиняється циган Амарго – герой «Поеми про канте хондо». Туди Місяць відводить і циганку в «Романсі про місяць», що відкриває найзнаменитішу книгу Лорки – «Циганський романсеро». Але смерть, що прийшла за поетом у будинок Росалесів, цілком благонадійного сімейства, що підтримувало франкістів (ось тому Лорка і шукав у ньому притулку), – ця смерть була чужою смертю, смертю, що не входить
у порядок буття, насильницькою і безглуздою. Його розстріляли через два дні після арешту, у ніч на 19 серпня.

Народився Лорка в селищі Фуенте Вакерос (Пастуше Джерело), недалеко від Гранади. У Гранаді він учився в єзуїтській школі, а потім –
в університеті, який так і не закінчив. У 1919 р. Лорка переїздить до Мадрида, де оселяється в Студентській резиденції – вищому навчальному закладі нового типу (це був і студентський гуртожиток, і місце для занять). Перебування там розтягнулося на роки. Лорка вже знав, що він – поет, що поезія – його головна справа. У 1921 р. виходить перша, ще позначена печаткою учнівства, поетична збірка Лорки – «Книга віршів», написаних
у 1916–1920 рр.



Сам поет визначав пафос збірки як спробу утримати в пам’яті «палке дитинство». Ця спроба – єдина у Лорки: адже згадувати про дитинство – значить відділяти себе від дитинства, підкорятися перебігу часу, а саме проти влади часу спрямована вся творчість гранадського поета. Про дитинство – чи своє, чи людства, світу – не треба згадувати, тому що воно в нас, із нами.

У поетичних збірках Лорки чимало фольклорних мотивів, розмірів, прийомів, таких як рефрен-приспів, варіювання однієї теми.

Проте це не просто наслідування фольклору. Поет усією істотою пов’язаний з тими, хто в своєму житті і в своїй пісні був позначений інтуїтивним розумінням єдності життя і смерті, хто виражав у слові
й у музиці від початку закладене в людині, згубне для неї самої прагнення до втілення себе в іншому. Давні називали це прагнення еросом, християни – любов’ю, але й ті й інші постійно ставили поряд любов і смерть.
У «Поемі про канте хондо» (початок роботи – 1921 р., опубліковано у 1931 р.) Лорка відтворює світ «глибинного» співу, особливого жанру андалусійського фольклору.

«Поема» – не зібрання окремих віршів і циклів, а завершене трагічне дійство (його фінал – смерть цигана Амарго). Події основної частини поеми розгортаються вночі, увечері або вдосвіта: «Починається / плач гітари. / Розбивається / чаша ранку». Місце дії – рівнина під низьким нічним небом, суха земля «бездонних ночей», магічний простір між трьома зачарованими містами – Гранадою, Кордовою і Севільєю. Кожному з них відведена своя роль: Севілья ранить, Кордова ховає, розлучена з морем Гранада б’є у дзвінкі дзвони.



«Циганський романсеро» (1928 р.) – так назвав Лорка книгу, що складається з 18 віршів, написаних романсовим віршем (чотиривірші, рядки яких зв’язані асонансною римою). Традиційному романсу властива сюжетна недомовленість (адже він – завжди частина цілого, відомого слухачу). «Пресьоса і вітер» (в основі цього вірша лежить міф про вітер – насильника і викрадача дівчат), подібно до багатьох інших «циганських романсів», будується на розгортанні зорових метафор (пергаментний місяць – бубон, хвилі – соснове віття).

Автор «Циганського романсеро» створює власний міф – про вільне місто-світ, населене людьми особливої породи, що підкоряється тільки заклику космічних стихій. Циганському світу в «Романсеро» протистоїть сучасна цивілізація з її нелюдяними законами і життєвою прозою. Пряме зіткнення двох світів, що завершується загибеллю «циганського міста», стало темою знаменитого «Романсу про іспанську жандармерію».

Незабаром після виходу у світ «Циганського романсеро», що приніс Лорці всенародну популярність, він проводить більше року у Сполучених Штатах і на Кубі. До Іспанії він повертається з двома завершеними п’єсами – «Чудесна черевичниця» та «Коли мине п’ять років».

Ці п’єси, а також «Кохання дона Перлімпліна» та «Балаганчик дона Крістобаля», поставлені на початку 30-х рр., написані в традиціях вуличного лялькового театру (балагану) та італійської комедії масок.

Персонажі прибрані у строкатий ляльковий одяг, але виявляють здатність до істинного кохання.

У трагедії «Криваве весілля» (1932 р., поставлена у 1933 р.) Лорка знову звертається до тем і образів «Поеми про канте хондо»
і «Циганського романсеро». У весільному ритуалі багатьох народів відображений вічний міф про боротьбу життя і смерті, Сонця і Місяця, чоловічого і жіночого начал буття. У «Кривавому весіллі» міф перенесений на землю Іспанії, у сучасність, відображену в газетній замітці про вбивство на сільському весіллі. У трагедії Лорки немає правих
і винних, жертв і злочинців. Гинуть чоловіки (Наречений і Леонардо – викрадач Нареченої), їх оплакують жінки (Мати Нареченого і Наречена), символізуючі Землю, яка вічно вимагає жертв для продовження життя. «Криваве весілля» – перша драма із задуманої Лоркою трагічної трилогії про іспанську землю. Другою стала «Йерма» (1933–1934 рр., поставлена
у 1934 р.) – «п’єса без фабули» про безплідну жінку. Задум третьої п’єси – «Руйнування Содому» – автор не встиг утілити в життя.

ІТАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

На межі XIX–XX століть, в епоху символізму, декадентства і стилю модерн, по всій Європі гриміло ім’я Габріеле Д’Аннунціо (1863–1938) – італійського поета, прозаїка, драматурга, що яскраво, красиво і доступно виразив захоплення всім екстравагантним, потойбічним, еротичним. Гімн витонченій насолоді (роман «Насолода», 1889 р.) переростав у нього
в «Тріумф смерті» (роман 1894 р.), а смакування низьких інстинктів (розповідь «Вдова», 1902 р.) співіснувало з аристократизмом духу, що не виключав злочину (роман «Безневинний», 1892 р.).

Д’Аннунціо був прекрасним майстром малої форми. Його крихітні оповідання (збірка «Піскарські новели», 1902 р.) дуже різноманітні: тут
і гумор, і похмурий натуралізм у зображенні життя бідних і убогих, і груба еротика, і гімн життєвим силам природи. У 10-х рр. у Парижі з гучним успіхом йдуть п’єси Д’Аннунціо. Він пише ритмізованою поетичною прозою («Леда без лебедя», 1913 р.), досягаючи неповторної досконалості в словесному зображенні краси матеріального світу.

Письменник мріяв про відродження минулої слави Італії, про героїчну зміну життя. Тому він оспівував війну, сам брав активну участь у Першій світовій війні, командуючи ланкою бомбардувальників, а в 1919 р. організував захоплення і приєднання до Італії хорватського міста Рієка. Недивно, що фашизм видався йому тим ідеалом, який оздоровить хвору націю. Але в той же час насильство фашистів, їх «поганий смак» відштовхували «аристократа духу і природи» Д’Аннунціо. Тоді Муссоліні «прив’язав» класика до режиму, оголосивши «офіційним поетом»
і призначивши у 1937 р. головою Італійської академії.

У пізній період творчості письменник повністю зосередився на власних переживаннях, на своїй долі, створивши ряд ліричних автобіографічних творів («Ноктюрн», 1921 р.; «Сотні і сотні сторінок таємної книги Д’Аннунціо, що намагається померти», 1935 р.).

Рух футуризму (лат. futurum – «майбутнє») на чолі з Філіппо Томмазо Марінетті теж знайшов свій політичний ідеал у фашизмі. Він приваблював культом «надлюдини», пафосом патріотизму, який доходив до прославляння війни, що було таке зрозуміле в Італії, століттями розрізненої і приниженої. Фашизм обіцяв щасливе майбутнє італійському народу у великій Італійській імперії. Прорив у майбутнє мислився як грандіозний акт художньої творчості, втіленої у життя. Але захоплення влади фашистами у 1922 р. і реальність їх диктатури стали карикатурою на ідеї, що ними пропагувалися.

Численні письменники і поети відійшли від офіційного «культурного» життя країни і зберегли вірність гуманістичним ідеалам. На цю частину італійської інтелігенції величезний вплив мав філософ Бенедетто Кроче (1866–1952) – ідеаліст, ліберал, володар дум, «світський Папа», що обґрунтовував у своїй естетиці свободу фантазії, яскраву образність, інтуїцію.

Молоде покоління у 20–30-х рр. йшло в «чисте мистецтво»,
у власний внутрішній світ і у фантазію, відсторонюючись від офіціозного оптимізму. У прозі Массімо Бонтемпеллі (1878–1960) сформувався «магічний реалізм», що увійшов до моди лише після війни. У 1931 р. письменник сформулював його ознаки: політ фантазії, що звільняє від дійсності, неймовірність цілого при реальній конкретності деталей – вона дозволяє повірити в можливість незвичайного.

У поезії панував герметизм – стиль замкнений, зосереджений на зашифрованих образах. Вірші герметиків передають відчуття трагічної відокремленості від навколишнього світу. Цілісний світ розпався, є лише «фрагменти життя», тому фрагментарні і суб’єктивні вірші Джузеппе Унгаретті (1888– 1970), Еудженіо Монтале (1896– 1981), Умберто Саба (1883–1957).

Антифашистська література, народжена у лавах Опору, визначила стиль і тематику всієї італійської культури 40–50-х рр. Її прапором став неореалізм. Письменники прагнуть правди, простоти і ясності. Вони вірять у сили і здорову мораль людини-трудівника. У цей час величезну роль
у житті Італії відіграє комуністична партія. Більшість великих літераторів віддали данину ідеям соціалізму і комунізму, бачивши в них протиотруту фашизмові.

Італійську комедію з її іскрометним блиском відродив Едуарді де Філіппе (справжнє прізвище Пассареллі, 1900-1984). Його п’єси та їх екранізації користувалися особливим успіхом у СРСР («Неаполь – місто мільйонер», 1945 р.; «Філумена Мартурано», 1947 р.; «Моя сім’я», 1956 р.; «Субота, неділя, понеділок», 1960 р.). Герої комедій де Філіппе – прості життєрадісні люди, які можуть постояти і за себе, і за суспільну справедливість.

Традиції італійської народної казки по-новому продовжив Джані Родарі (1920–1980), використовуючи прийоми сатири при зображенні світу багатіїв і нероб («Пригоди Чиполліно», 1951 р.).

Неореалізм невдовзі себе вичерпав, у 60-х рр. йому на зміну прийшла нова хвиля авангарду і, одночасно, поглиблена соціально-психологічна проза. У дивних романах-притчах Італо Кальвіно (1923–1985) багато казковості, гротеску, алегорій. То дві половинки розітнутої зверху донизу людини ведуть самостійне життя, то барон, видершись на дерево, займається звідти добродійністю (трилогія «Наші предки», 1952–1959 рр.)... Кальвіно переконаний, що «сучасна людина роздвоєна, понівечена, неповноцінна, ворожа самій собі» і при цьому стандартна, звичайна. Письменник мріє про повернення до цілісності та ясності, про набуття людиною своєї неповторної особистості. Інтелектуальні «ігри» в кінці XX ст. продовжив Умберто Еко, шукаючи сучасні значення в культурі минулих епох. Поєднавши, здавалося б, непоєднуване, він зробив бестселером «учені» філософські матерії.

ЛІТЕРАТУРА АНГЛІЇ

Методичні рекомендації.

1. Попередньо ознайомитися з текстами художніх творів, звертаючи особливу увагу на зміни, що відбулися в художній системі та естетичних пріоритетах порівняно з ХІХ ст.

2. Окреслити основні напрямки та художні течії в англійській літературі ХХ ст. у контексті європейського та світового літературного процесу.

3. Зробити виписки з художніх творів та критичної літератури, що найбільш яскраво ілюструють характерні риси поетики згаданих напрямків.

На світанку XX століття Британська імперія була однією
з наймогутніших держав на землі: її політика багато в чому визначала долі всього людства. У кінці століття, після двох світових воєн і занепаду колоніальної системи, англійці стали говорити про свою батьківщину: «Це стара країна». Так називається роман популярного письменника Джона Бойнтона Прістлі (1894–1984), що з’явився в 1967 р. Його книгу сприйняли як знак часу.

Історичні зміни, які знаменувало собою XX століття, ніде не викликали такої наполегливої протидії, як у Великій Британії. Прихильність англійців до традиції – ні в якому разі не міф. Література продемонструвала це дуже наочно.

Коли всюди на Заході голосно заявляв про себе літературний авангард, на англійському ґрунті він приживався дуже погано – і головним чином стараннями тих, для кого цей ґрунт не був у точному значенні слова рідним: ірландця Джеймса Джойса й американця Томаса Стернза Еліота. Причому для них обох бунт проти заскнілості і ламання застарілої художньої мови – а цим неодмінно займається мистецтво авангарду – стали тільки коротким епізодом письменницької молодості.

Еліот у результаті зробився найбільш переконаним прихильником
і пропагандистом традиції, хоча розумів її по-своєму. Традиція для нього – це якийсь духовний і естетичний запас, що накопичений протягом століть, і від створеного літературними попередниками не вільний жоден новатор, яким би зухвалим руйнівником кумирів він себе не вважав.

А Джойс із самого початку творчого шляху бачив своє покликання
в тому, щоб, повністю перетворивши систему форм і способів оповіді, створити всеосяжне епічне полотно – портрет сучасної епохи. Письменник бився над цим завданням десятки років і, як йому здавалося, зазнав поразки. Проте вона величніша за багато окремих перемог, тому що ціль, яку поставив перед собою Джойс, – грандіозна. У нього були численні учні, не у всьому з ним згодні, але усвідомлюючи, що їм необхідна його школа. І ніхто з них не сприймав Джойса як письменника, що бунтує проти соціальних встановлень і духовних запитів епохи. Він не був авангардистом ні за обраною позицією, ні за сутністю свого обдарування.

Проте саме Джойс і ще кілька письменників, наділені такою ж пристрастю до сміливого літературного експерименту, – перш за все Вірджинія Вулф і Олдос Хакслі, що починали у 20-ті рр., – зробили реальністю новий напрямок у мистецтві. Із часом він стане називатися модернізмом. Його характерна особливість – пошуки художньої мови, яка достовірно передавала б дух часу і самовідчуття людини в світі
XX століття. У тому світі, де особистість безпорадна перед соціальними катастрофами, загублена серед жорстокого хаосу буденності, змушена підкорятися законам загальної стандартизації і механічним ритмам життя.

Модернізм тяжів до підкресленої художньої умовності, до гри
й іронії, з якою автор спостерігав і за власними спробами наперекір потворній дійсності створити щось цілісне й прекрасне. Такий письменник уже не вірив у якісь універсальні й безумовні істини, вважаючи, що істина завжди суб’єктивна і неповна. А художники старого, реалістичного гарту здавалися йому тими, хто безнадійно відстав від духу часу.

Перелік головних дійових осіб в історії модернізму прикрашають ірландські й англійські імена, але в самій Великої Британії цей напрямок так і не став особливо впливовим. І після Першої світової війни, і після Другої британські письменники в більшості своїй зберегли вірність традиції, яка дорожить точністю зображення звичаїв і понять людей того або іншого соціального кола, і всі так само добивалися наочності, виразності створюваних ними картин соціального життя.

Були серед них переконані консерватори, як Джон Ґолсуорсі або Сомерсет Моем. Вони немов не помітили, що сучасність поставила під сумнів можливості соціального роману і роману, який описує звичаї, що процвітав за часів Чарльза Діккенса та Уїльяма Теккерея.

Були й романісти, які довели, що можна, не винаходячи принципово нових жанрів або форм, у межах традиційної художньої системи, виразити новий світогляд, який народжувався і міцнів у міру того, як, переживаючи потрясіння, загальні для всього людського роду, Англія поступово перетворювалася на «стару країну». Івлін Во, Грем Грін, Уїльям Голдінг – всі ці письменники, що своєю творчістю позначили магістральний шлях англійської літератури, починаючи з середини XX століття і до останніх років, були спадкоємцями традиції, тісно співвіднесеної з мистецтвом реалізму, а не її руйнівниками.

У середині 50-х рр., коли дещо пригасла ворожнеча «холодної війни» (а для Великої Британії вона означала, крім усього іншого, час масового конформізму і загального знеособлення), яскравою кометою промайнули на британському літературному небосхилі кілька талановитих дебютантів – «сердиті молоді люди».

Це – Кінгслі Уїльям Еміс, Джон Вейн, Джон Осборн. У той час у них дійсно переважали настрої неприйняття лицемірної моралі, що суспільство, скуте страхом перед будь-якими змінами, нав’язує всім
і кожному. Герой, типовий для романів і п’єс «сердитих молодих людей», кидав блискавки обурення на своє оточення, що складається суцільно
з боягузів або пройдисвітів, і на саму дійсність, де дороги відкриті тільки для законослухняних. Але, побунтувавши, цей герой швидко переконався, що англійський соціальний устрій для нього все ж таки найбільш відповідний. А письменники, що виразили його настрої, залишилися переконаними прихильниками традиційної стилістики і жанрів, що мають в англійській літературі довгу історію. Не завершена вона і на початку третього тисячоліття.

РЕДЬЯРД КІПЛІНГ (1865–1936)

Джозеф Редьярд Кіплінг народився в Індії, в Бомбеї: його батько викладав там у художньому училищі. Хлопчик ріс під опікою слуг-індійців і на хінді почав говорити раніше, ніж англійською. Хоча значна частина його життя пройшла в Англії і в Америці, він завжди відчував себе не стільки англійцем, скільки англоіндійцем – а це була абсолютно особлива категорія людей. Зберігаючи живий зв’язок з Англією, своєю рідною країною вони вважали все ж таки Індію, добре її знали і по-особливому любили і саму країну, і її народи, не забуваючи, однак, що вони – посланці більш високої цивілізації. Такий погляд на населення англійських колоній – розуміючий, уважний, навіть поважний, але все ж таки звисока – Кіплінг збереже назавжди, і він багато визначить у його творчості.

Коли хлопчик трохи підріс, його відправили до Англії, де він жив
у чужих людей, як сам потім говорив – «у будинку відчаю». У своїй сім’ї він був пещеним улюбленцем, а тут його намагалися виховувати за допомогою суворості й принизливих покарань. На нервовому ґрунті
у Редьярда став швидко погіршуватися зір. Душевний досвід несвободи
й приниження не забувся: «будинок відчаю» Кіплінг потім опише
в оповіданні «Ме-е, Паршива вівця...» (1888 р.).

Здобувши освіту (ґрунтовну, але не блискучу), Кіплінг повернувся до Індії. Там у «Цивільній і військовій газеті», яка виходила в місті Лахор, з’являються його статті й оповідання (найпершим було оповідання «Брама Ста Смутків», 1884 р.). Ці оповідання пізніше склали основу збірок «Прості розповіді з пагорбів» (1887 р.), «Віллі-Вінки», «Під деодарами», «Троє солдат» (усі три – 1888 р.).

Для англійської літератури оповідання Кіплінга явили собою новий, незвичний жанр. Незвичайною була перш за все їх стислість: газетні шпальта не дозволяли розгорнутися. Але цю зовнішню обставину Кіплінг перетворив на художній прийом; у його прозі кожне слово на виду, майже як у віршах. Англійська література (на відміну від американської
і французької) до такого не звикла: «Кіплінг... схопив холодну, ясну жорстокість французького оповідання... Розповіді ці ніби уколи: і швидко, і дуже боляче», – писав Г. К. Честертон. Мова Кіплінга була наближена до повсякденної мови англоіндійців, зокрема рясніла запозиченнями
з індійських мов (завдяки чому багато з них згодом укорінилися
і в літературній англійській). Нарешті, сюжети свої Кіплінг будував на матеріалі, який для літератури теж був новий, хоча його першим читачам чудово знайомий, – на описах життя колоніальних урядовців. Поки популярність Кіплінга не вийшла за межі Індії, це сприймалося як реалізм, причому іноді шокуючо грубий і жорсткий. Але коли письменником зацікавилася й англійська публіка, побутове тло його оповідань відразу перетворилося на екзотику, а події й персонажі здавалися сповитими романтичним серпанком.

У поезії Кіплінг дебютував ще раніше, ніж у прозі: його збірка «Шкільна лірика» вийшла в 1881 р., коли автору було всього шістнадцять. Поетичної зрілості він досяг теж рано – уже до середини 80-х рр. Про це свідчать збірки «Службові пісеньки» (1886 р.) і «Балади казарми» (1892 р.). Його поетичний стиль дуже своєрідний: цей визнаний класик стоїть окремо в класичній англійській поезії. Ні мова, ні ритм, ні герої його віршів, здається, не звертають жодної уваги на традиції.

Мова класичної англійської поезії (як і російської) зберігає багато застарілих слів і зворотів і у такий спосіб відособлена від прозової мови. Кіплінг пише не просто «прозовою» мовою, але часто мовою навмисне неправильною. Його улюблений прийом – вести оповідь не від своєї особи, а від імені персонажа: солдата, колоніального урядовця, моряка. А вони говорять безграмотно – перебріхуючи погано знайомі слова, вживаючи просторічні й діалектні форми і професійні вирази.

Кіплінг хотів, щоб вірші звучали як справжня мова персонажів.
А в якому жанрі солдат або матрос можуть природно говорити віршами? Звичайно, в пісні. Тому ритми багатьох віршів ніби диктують мелодію, наприклад, маршову.

Той же Честертон писав: «У кінці минулого (тобто XIX. – І. П.) століття все тільки й твердили, що мистецтво повинне бути вільним від проповідей і догм, бо сутність його і мета – майстерність як така. Всі чекали і жадали блискучих п’єс і блискучих оповідань і дочекалися їх від двох проповідників. Найкращі оповідання написав проповідник імперії, найкращі п’єси – проповідник соціалізму. Усі шедеври потьмяніли перед відходами проповіді». Кіплінг і насправді був проповідником, але проповідував він ні в якому разі не тільки імперіалізм. Він намагався навчити своїх сучасників жити гідно – навіть якщо не віриш у те, що за кожний вчинок, злий або добрий, віддячиться на небесах, Кіплінг на місце Божих заповідей поставив ідею Закону. Його герої усвідомлюють
і захищають закони своєї країни, свого полку, своєї «зграї» (іноді
і в буквальному розумінні, як в оповіданнях про Мауглі).

Закон існує для тих, у кого є спільна Справа, і це – друга найважливіша цінність для Кіплінга. В одному з кращих своїх віршів – «Томлінсон» – він із знущанням описує замогильну долю людини, у якої
в житті не було Справи. До раю її не пускають. Але і біля пекельних брам повторюється те ж саме.

Кінець-кінцем сатана, жаліючи, відправляє його на землю. Людина без Справи – не людина.

А Справою англійця Кіплінг вважав Імперію. Але ті, хто вважає його звичайним шовіністом, помиляються. По-перше, Імперія для нього означала служіння скореним народам, тобто обов’язок, а не привілей.
А по-друге, у Кіплінга немає й сліду неповаги до тих народів, які чинили опір британській владі: він розумів, що у них своя «зграя», і якщо вони чинять згідно з її Законом, то вони – хороші люди, гідні пошани. Тому що дві речі на світі – Кохання і Війна – давніші й вищі за будь-який Закон.

Довгий час Кіплінг залишався майстром малої форми: читачі цінували його оповідання і вірші, але не романи – вони йому не давалися.
І лише у 1900 р. вийшов «Ким» – річ, яку багато хто визнає шедевром письменника і кращою книгою про Індію взагалі. У цьому романі пригодницька інтрига дивним чином поєднується з філософською глибиною, а яскраві картини індійського життя – з психологічною чіткістю. Його герої – буддійський чернець і хлопчик-сирота, син англійського солдата, – одночасно і причетні до Індії (буддизм – релігія індійського походження, а хлопчисько виріс безпритульником
в індійському місті і відчуває себе в цій країні як риба у воді),
і відокремлені від неї. Їх очима і бачить читач усе різнобарв’я мов, релігій, народів і звичаїв цієї великої і прекрасної країни.

Кіплінг досяг вершин слави на межі століть: вона вже прохолола, коли в 1907 р. письменник отримав Нобелівську премію. А після Першої світової війни його творчість стала сприйматися в Англії тільки як настирлива й брехлива пропаганда. У Росії Кіплінгу пощастило більше, – щоправда, тут його знали головним чином як поета і дитячого письменника. У наші дні, проте, і в англомовних країнах він стає визнаним класиком, – ймовірно, світ знову потребує мужності і честі, співцем яких він був.

«Це не мій твір. Мій приятель метис Габрал Міскітта розказав мені про все це в час між заходом місяця і ранком, за шість тижнів до своєї смерті, а я тільки записував його відповіді на мої питання».

Уже перші рядки оповідання «Брама Ста Смутків», яким Кіплінг дебютував як прозаїк, одночасно створюють враження і граничної достовірності («...записував його відповіді на мої питання» – у цій фразі так і видно репортера, тим більше що оповідання вперше з’явилося
в газеті, де Кіплінг опублікував чимало справжніх інтерв’ю), і романтики (таке забарвлення вносять слова «між заходом місяця і ранком»). Поєднання цих, здавалося б, непоєднуваних елементів – найхарактерніша прикмета Кіплінга.

Сюжету в оповіданні немає – він є монологом наркомана. «Брама Ста Смутків» – назва кубла, куди він ходить палити своє «чорне куриво», тобто опіум. «...У мене було щось подібне до дружини. Тепер її немає
в живих. Люди говорили, що я її звів в могилу тим, що вподобав чорне куриво. Може, й справді звів, але це було так давно, що вже втратило будь-яке значення». З плутаної оповіді, де мовець постійно повторює одне і те ж, забуваючи, про що тільки-но говорив, де постійно звучать слова «це не має значення», виникає страшна картина особистості, що розпадається. Але цей жах відчувається за текстом: тон самого оповідання цілком спокійний, але спустошено-байдужий. Оповідач (він же головний персонаж) майже втратив і пам’ять про минуле, і здатність відчувати будь-що – навіть близькість власної смерті не викликає у нього ніяких емоцій: «Мені хотілося б померти... на чистій, прохолодній рогожі, з люлькою доброго курива в зубах... А потім... Втім, це не має значення. Ніщо не має для мене великого значення... Хотілося б тільки, щоб Цин Лін (власник кубла. – І. П.) не підмішував висівок до чорного курива».

Багато оповідань Кіплінга, подібно до «Брами Ста Смутків», ніби на наших очах народжуються з нарису. Екзотичний матеріал подано не як цікаву чудасію, а як природний (для автора, а тим самим і для читача) побут, на тлі якого виступають герої. Але від нарисів оповідання Кіплінга відрізняються емоційним напруженням, хоча й захованим «углиб», – саме задля нього, а не задля екзотики, вони й написані. Ця емоційна напруженість не в останню чергу досягається загостреним лаконізмом. Тут позначився досвід Кіплінга-поета: адже у віршованому рядку кожний склад на обліку.

Кіплінга знають усі, – правда, часто тільки в одній якості: як дитячого письменника. Кожна дитина дізнається спершу про допитлеве Слоненя, потім про відважного мангуста Ріккі-Тіккі-Таві і «Жабеня»-Мауглі. Перші дві казки – зі збірки, заголовок якої можна перекласти як «Історії просто так» або «Такі ось історії». А про Мауглі Кіплінг писав
у двох випусках «Книги джунглів» (1894–1895 рр.). Разом з оповіданнями до цих книг входили й вірші. Деякі з них теж відомі майже всім: «На далекій Амазонці...».

Дитяча література не була для Кіплінга головною справою, не була
й випадковою. У книзі для дітей можна багато про що говорити прямо
і детальніше, ніж у будь-якій інший. Наприклад, оповідання про Мауглі містить, мабуть, найдокладніший опис того, якою, на думку Кіплінга, має бути справжня людина. І дитячі книги не випадково належать до числа кращих творів письменника: з дітьми він говорив всерйоз, говорив про те, у що вірив і про що думав. І при цьому умів бути веселим і цікавим.

ДЖОН ГОЛСУОРСІ (1867–1933)

Для англійського читача «Сага про Форсайтів» Джона Ґолсуорсі – приблизно те ж, що для російського – «Війна і мир» Льва Толстого. Сам Ґолсуорсі вважав «Сагу» своїм «паспортом до берегів вічності, наскільки б не було важко його візувати».

Джон Ґолсуорсі народився у час розквіту вікторіанської епохи,
в одній з тих багатих буржуазних сімей, які були основою цієї епохи, пронизаної духом власництва. Закінчивши Оксфордський університет, він отримав диплом юриста, але адвокатська діяльність його не приваблювала. Подією, що визначила подальше життя Ґолсуорсі, виявилося знайомство
в 1895 р. з дружиною кузена, майора Артура Ґолсуорсі, – Адою Купер, що незабаром стала йому близькою людиною, а через десять років – дружиною. Саме Ада навела його на думку про літературу.


5223989092955995.html
5224055494818838.html
    PR.RU™